П’ять тисяч років погляду вгору

Ньюгрейндж чекає на сходження Сонця в середині зими

Землероби в ірландській долині Бойн звели великий курган Ньюгрейндж близько 3200 р. до н. е., раніше за камені Стоунгенджа та піраміди Гізи. Над входом вони залишили вузький отвір — віконце в даху. Кілька ранків навколо зимового сонцестояння світло сонця, що сходить, прослизає крізь нього, біжить уздовж 19-метрового проходу й освітлює підлогу внутрішньої камери приблизно на чверть години. Ніхто не записав, навіщо. Але будівничі, вочевидь, знали, де сходило Сонце в найкоротший день, і вклали це знання в камінь.

Побачити це небо

Небо: Ньюгрейндж, Ірландія, 12 січня 3000 р. до н. е. (за юліанським календарем): схід сонця в день зимового сонцестояння (карта неба сягає 3000 р. до н. е.).

Велика піраміда вказує на істинну північ

Сторони піраміди царя Хуфу в Гізі, завершеної близько 2560 р. до н. е., звернені до чотирьох сторін світу з точністю до кількох кутових хвилин — набагато краще, ніж міг би будь-який магнітний компас. Єгипетські землеміри, найімовірніше, брали північ із неба — можливо, спостерігаючи, як зорі кружляють навколо полюса, або позначаючи тінь прямовисної жердини. Тоді жодна яскрава зоря не стояла точно на полюсі. Найближчим був Тубан у Драконі, якого повільне хитання земної осі відтоді віднесло далеко; нині полюс належить Полярній зорі.

Побачити це небо

Небо: Гіза, Єгипет, 1 лютого 2560 р. до н. е. (за юліанським календарем): північне небо з Тубаном біля полюса.

Стоунгендж обрамляє сонце сонцестояння

На Солсберійській рівнині великі сарсенові камені Стоунгенджа звели близько 2500 р. до н. е. Пам’ятка розташована вздовж однієї осі: на північний схід — до сходу сонця в середині літа й, у протилежний бік, на південний захід — до заходу сонця в середині зими. Багато археологів нині вважають, що зимовий захід був важливішим, бо ті, хто його збудував, схоже, збиралися на бенкети поблизу серед зими. Так чи інакше, його будівничі стежили за поворотними точками Сонця вздовж обрію — основою будь-якого землеробського календаря. Натовпи й досі зустрічають там схід сонця в середині літа щоразу в червні.

Побачити це небо

Небо: Стоунгендж, Англія, 14 липня 2500 р. до н. е. (за юліанським календарем): схід сонця вранці середини літа.

Вавилон веде щоденник Венери

Табличка 63 вавилонської серії прикмет «Енума Ану Енліль» перелічує дні, коли Венера зникала в сонячному сяйві й з’являлася знову, упродовж 21-річного правління царя Аммі-садуки. Це один із найдавніших записів спостережень планет будь-де. Збережені копії зроблено приблизно через тисячу років; найвідоміша зберігається в Британському музеї. Оскільки Венера повторює свій цикл майже точно кожні вісім років, історики й досі використовують табличку, щоб сперечатися про дати правління — а разом із ними й про ранню історію Месопотамії.

Побачити це небо

Небо: Вавилон, Ірак, 8 березня 1640 р. до н. е. (за юліанським календарем): Венера як ранкова зоря перед сходом сонця.

Небесний диск із Небри

1999 року мисливці за скарбами з металошукачем викопали бронзовий диск на пагорбі Міттельберг біля Небри в Німеччині; поліція повернула його 2002 року. Приблизно 32 сантиметри в діаметрі, він інкрустований золотом: Сонце чи повний Місяць, серп, розсіяні зорі й тісна група із семи, яку часто вважають Плеядами. Дуги, додані пізніше вздовж краю, охоплюють близько 82° — той самий кут, на який заходить сонце зміщується вздовж обрію між сонцестояннями на цій широті. Закопаний близько 1600 р. до н. е., він часто називається найстарішим конкретним зображенням неба. Деякі дослідники розглядають його як правило узгодження місячного календаря із Сонцем.

Побачити це небо

Небо: Міттельберг біля Небри, Німеччина, 23 березня 1599 р. до н. е. (за юліанським календарем): тонкий серп Місяця поряд із Плеядами у весняних сутінках.

Затемнення зупиняє битву

Геродот розповідає про війну в Малій Азії між лідійцями та мідійцями, яка скінчилася, коли серед битви день раптом обернувся на ніч. Обидві армії сприйняли це як знак і замирилися. Він додає, що Фалес Мілетський передбачив рік затемнення. Сучасні обчислення зіставляють його з повним сонячним затемненням 28 травня 585 р. до н. е., яке пройшло над нинішньою Туреччиною пізно по обіді. Чи справді Фалес його передбачив і як — можливо, за вавилонськими циклами затемнень — досі сперечаються. Це одна з найдавніших подій в історії, яку можна датувати з точністю до дня.

Побачити це небо

Небо: долина Кизилирмак (Галіс), Туреччина, 28 травня 585 р. до н. е. (за юліанським календарем): затемнене Сонце низько на заході.

Ератосфен вимірює Землю

Ератосфен, головний бібліотекар в Александрії, почув, що опівдні в день середини літа Сонце світить прямо вниз у колодязь у Сієні, нинішньому Асуані. В Александрії того самого дня вертикальна палиця все ж відкидала коротку тінь: Сонце стояло приблизно за 7° від зеніту, п’ятдесяту частину повного кола. Тож відстань між двома містами мала бути п’ятдесятою частиною довжини земного кола. З приблизно 5000 стадіями між ними він отримав 250 000 стадій. Залежно від того, яку стадію він вживав, це відрізняється від справжніх 40 000 км від 2% до 16%.

Полудень в АлександріїПолудень у Сієні

Небо: Александрія, Єгипет, 26 червня 240 р. до н. е. (за юліанським календарем): полудень у день середини літа.
Небо: Асуан (Сієна), Єгипет, 26 червня 240 р. до н. е. (за юліанським календарем): полудень у день середини літа, Сонце майже в зеніті.

Гіппарх помічає, що небо повзе

Працюючи на Родосі, Гіппарх склав каталог кількох сотень зір і порівняв свої положення з тими, що записали приблизно 150 років раніше. Яскрава зоря Спіка зсунулася приблизно на два градуси відносно осіннього рівнодення. Він дійшов висновку, що вся система рівнодень повільно повзе відносно зір. Ми називаємо це прецесією і знаємо її причину: земна вісь хитається, як дзиґа, приблизно раз на 26 000 років. Гіппарх також збудував теорії Сонця й Місяця, достатньо добрі, щоб передбачати затемнення, і йому часто приписують упорядкування зір за яскравістю.

Побачити це небо

Небо: Родос, Греція, 20 квітня 130 р. до н. е. (за юліанським календарем): Спіка точно на півдні весняного вечора.

Дві планети стають однією

Увечері 17 червня 2 р. до н. е. Венера й Юпітер, дві найяскравіші планети, зблизилися на західному небі — на кілька сотих градуса, — так що для більшості очей злилися б в одну осяйну точку поблизу зорі Регул у Леві. Дехто з авторів пропонував це як Віфлеємську зорю. Це лише один кандидат серед кількох, і він залежить від дат царя Ірода й народження Ісуса, про які історики й досі сперечаються. Але як видовище воно було справді рідкісним.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Єрусалим, 17 червня 2 р. до н. е. (за юліанським календарем): Венера й Юпітер у західних сутінках.

Птолемей пише «Альмагест»

В Александрії Клавдій Птолемей звів грецьку астрономію в одну велику книгу — «Математичний синтаксис». Арабські перекладачі пізніше назвали її «аль-Маджисті», «найвеличніша», а латиною вона стала «Альмагестом». Вона описує всесвіт із центром у Землі, де кожна планета рухається по малому колу, епіциклу, що обертається по більшому, — спритний прийом, який відтворює зворотні петлі, що їх планети роблять поблизу протистояння. Її каталог налічує 1022 зорі у 48 сузір’ях, більшістю яких ми користуємося досі. Близько 1400 років це був стандартний підручник неба — від Візантії та Багдада до середньовічної Європи.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Александрія, Єгипет, 7 лютого 150 р. н. е. (за юліанським календарем): Марс у протистоянні, високо на півдні опівночі.

Ас-Суфі описує «маленьку хмарку»

Перський астроном Абд ар-Рахман ас-Суфі, який працював при дворі Бувейхідів в Ісфахані та Шіразі, переглянув зоряний каталог Птолемея з власними оцінками яскравості й накреслив кожне сузір’я двічі: таким, яким воно видно на небі, і таким, яким воно виглядає на глобусі. Його «Книга нерухомих зір», завершена близько 964 року, містить найдавніший відомий опис галактики Андромеди, яку він назвав маленькою хмаркою. Багато назв зір, якими ми користуємося нині, як-от Альдебаран і Альтаїр, потрапили до Європи через арабські книги, як-от його. Кратер на Місяці, Азофі, носить його латинізоване ім’я.

Побачити це небо

Небо: Ісфахан, Іран, 25 жовтня 964 р. н. е. (за юліанським календарем): галактика Андромеди високо осіннього вечора.

Гостьова зоря в Тельці

4 липня 1054 року астрономи двору династії Сун у Кайфені повідомили про «гостьову зорю» поблизу зорі, яку ми називаємо Дзета Тельця. Упродовж 23 днів вона була достатньо яскравою, щоб її бачити вдень, а вночі лишалася видимою майже два роки. Це була наднова: масивна зоря, що вибухнула приблизно за 6500 світлових років. Уламки — це Крабоподібна туманність, M1, яку малий телескоп показує як слабку сіру цятку; у її серці крутиться нейтронна зоря, що блимає 30 разів на секунду. Того липня гостьова зоря сходила на сході незадовго до світанку.

Побачити це небо

Небо: Кайфен, Китай, 4 липня 1054 року (за юліанським календарем): гостьова зоря, що сходить перед світанком.

Гігантський секстант Улугбека в Самарканді

Улугбек, онук завойовника Тимура й правитель Самарканда, був передусім ученим. У 1420-х він збудував триповерхову обсерваторію навколо величезної меридіанної дуги, вмонтованої в траншею на пагорбі, радіусом близько 40 метрів. За її допомогою його астрономи визначали час проходження Сонця, Місяця, планет і зір через меридіан. Їхній каталог 1437 року дав нові положення для 1018 зір — перший великий каталог після Птолемея, побудований на нових вимірюваннях, — а їхня довжина року відрізнялася менш ніж на хвилину. Улугбека вбили 1449 року; руїни віднайшли знову 1908 року.

Побачити це небо

Небо: Самарканд, Узбекистан, 15 січня 1437 року (за юліанським календарем): Сіріус перетинає меридіан зимової ночі.

Коперник ставить Сонце в центр

Миколай Коперник, церковний канонік у Фромборку на балтійському узбережжі, десятиліттями працював над моделлю планет із Сонцем у центрі. Його книгу «Про обертання небесних сфер» надрукували в Нюрнберзі 1543 року, у рік його смерті; за легендою, перший примірник дістався до нього на смертному одрі. Привівши Землю в рух, він одним махом пояснив, чому планети здаються такими, що роблять петлі назад, і чому Меркурій та Венера ніколи не віддаляються далеко від Сонця. Коперник зберіг ідеальні кола, тож його передбачення були не кращі за Птолемеєві. Виграшем була ідея, і вона змінила все.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Фромборк, Польща, 24 травня 1543 року (за юліанським календарем): Юпітер і Сатурн у сутінках кінця травня.

Нова зоря Тіхо

Увечері 11 листопада 1572 року в абатстві Герревад у Сконе, що тоді входило до Данії, молодий шляхтич Тіхо Браге глянув угору й побачив у Кассіопеї яскраву зорю там, де її раніше не було. Незабаром вона зрівнялася з Венерою. Він вимірював її місяцями, і вона ніколи не зсувалася відносно фонових зір, тож мала лежати далеко за Місяцем — в області, яку послідовники Арістотеля вважали досконалою й незмінною. Його маленька книжка «Про нову зорю» зробила його відомим. Це була наднова, приблизно за 8000–10 000 світлових років.

Побачити це небо

Небо: абатство Герревад, Швеція, 11 листопада 1572 року (за юліанським календарем): нова зоря високо на північному сході.

Зоря Кеплера у Змієносці

У жовтні 1604 року спалахнула ще одна нова зоря, цього разу у Змієносці, за кілька градусів від Юпітера, Сатурна й Марса, які зібралися низько на вечірньому небі. Спостерігачі в Італії помітили її 9 жовтня. Йоганнес Кеплер, імператорський математик у Празі, стежив за нею від 17 жовтня впродовж року й написав про неї книгу. Як і зоря Тіхо, вона не показувала паралакса. Це остання наднова в нашій Галактиці, яку бачили неозброєним оком; наступну, яку хтось побачив, 1987 року, було у Великій Магеллановій Хмарі, сусідній галактиці.

Побачити це небо

Небо: Прага, Чехія, 17 жовтня 1604 року: нова зоря поруч із Юпітером, Сатурном і Марсом у присмерку.

Галілей знаходить супутники Юпітера

7 січня 1610 року в Падуї Галілео Галілей спрямував саморобний телескоп зі збільшенням близько 20 разів на Юпітер і побачив поряд три маленькі «зорі» на одній лінії. Ніч за ніччю вони мінялися місцями, а до 13 січня він знайшов четверту. Це були супутники, що обертаються навколо Юпітера: доказ, що не все обертається навколо Землі. У березні він опублікував «Зоряний вісник» — з горами Місяця та незліченними зорями Чумацького Шляху. Бінокль, який міцно тримають, може показати ті самі чотири супутники й сьогодні.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Падуя, Італія, 7 січня 1610 року: Юпітер на сході в першу годину ночі.

Гюйгенс знаходить Титан і розгадує Сатурн

Сатурн спантеличував перших користувачів телескопів: Галілей бачив його з «вухами», які пізніше зникли. У Гаазі Христіан Гюйгенс із братом Костянтином шліфували кращі лінзи, і 25 березня 1655 року він помітив слабку зорю поряд із Сатурном, що трималася разом із ним, — Титан, найбільший супутник Сатурна. 1659 року він пояснив і вуха: Сатурн оточує тонке пласке кільце, яке ніде не торкається планети. Коли Сатурн проходить свою 29-річну орбіту, ми бачимо кільце під різними кутами, і двічі за оберт воно повертається ребром і майже зникає, востаннє — 2025 року.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Гаага, Нідерланди, 25 березня 1655 року: Сатурн на південному сході ввечері відкриття.

Рьомер вимірює швидкість світла

Супутник Юпітера Іо ховається в тінь Юпітера кожні 42½ години — годинник на небі, який, як сподівалися астрономи, допоможе морякам знаходити довготу. У Паризькій обсерваторії данський астроном Оле Рьомер помітив, що ці затемнення настають раніше, коли Земля ближче до Юпітера, і пізніше, коли вона далі. 1676 року він передбачив, що затемнення, яке мало бути 9 листопада, запізниться приблизно на десять хвилин, і так і сталося. Світло, доводив він, потребує часу, щоб перетнути орбіту Землі. Це був перший добрий доказ того, що світло поширюється з кінцевою швидкістю.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Паризька обсерваторія, Франція, 9 листопада 1676 року: Юпітер низько на півдні 9 листопада 1676 року.

«Начала» Ньютона

«Математичні начала натуральної філософії» Ісаака Ньютона, опубліковані в Лондоні 5 липня 1687 року (друк оплатив Едмонд Галлей), показали, що одна сила керує яблуком, яке падає, і Місяцем, що обертається по орбіті. Тяжіння слабшає з квадратом відстані, і з цього правила та своїх трьох законів руху Ньютон вивів закони Кеплера для планетних орбіт, припливи, шляхи комет і повільне хитання земної осі. Вперше небеса й Земля підкорялися тій самій фізиці.

Відкрити в 3D

Комета Галлея повертається вчасно

Едмонд Галлей помітив, що комети 1531, 1607 і 1682 років ішли майже тим самим шляхом, і припустив, що це один об’єкт, який повертається кожні 75 чи 76 років. Він передбачив її повернення на 1758 рік, але не дожив до нього. У Парижі Алексі Клеро, Жозеф Лаланд і Ніколь-Рейн Лепот обчислили, як Юпітер і Сатурн її затримають. У різдвяну ніч 1758 року Йоганн Георг Паліч, фермер і астроном-аматор поблизу Дрездена, знайшов її. Вона обігнула Сонце 13 березня 1759 року, на місяць раніше, ніж казало обчислення, але все одно це був тріумф: комети теж підкоряються тяжінню.

Відкрити в 3D

Гершель знаходить нову планету

Вільям Гершель був німецького походження музикантом у Баті, який будував власні телескопи. У ніч на 13 березня 1781 року, оглядаючи небо зі свого саду 6,2-дюймовим рефлектором, він помітив у Тельці «зорю», що показувала крихітний диск, а не точку. За кілька днів вона зрушила. Він прийняв її за комету, але її орбіта виявилася майже круговою та вдвічі далі від Сонця, ніж Сатурнова. Уран став першою планетою, знайденою за допомогою телескопа, і подвоїв розмір відомої Сонячної системи. Його ледве видно неозброєним оком під темним небом.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Бат, Англія, 13 березня 1781 року: Уран у Тельці в ніч відкриття.

Церера з’являється між Марсом і Юпітером

У першу ніч XIX століття, 1 січня 1801 року, Джузеппе Піацці в Палермській обсерваторії перевіряв положення зір у Тельці, коли знайшов одну, що рухалася. Він стежив за нею шість тижнів, поки її не втратили в сонячному сяйві. Молодий математик Карл Фрідріх Гаусс тоді розробив нові методи обчислення орбіти за такої малої кількості спостережень, і наприкінці року об’єкт знайшли знову майже точно там, де він сказав. Церера обертається між Марсом і Юпітером. Протягом шести років з’явилися ще три такі тіла; Вільям Гершель назвав їх астероїдами. З 2006 року Церера належить до карликових планет.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Палермо, Італія, 1 січня 1801 року: Церера серед зір Тельця, де її знайшов Піацці.

Бессель вимірює відстань до зорі

Століттями відсутність будь-якого річного зсуву положень зір — паралакса — правила за аргумент проти рухомої Землі. Зсув реальний, просто крихітний. 1838 року Фрідріх Вільгельм Бессель у Кенігсберзі оголосив, що 61 Лебедя, слабка зоря, яка незвично швидко мчить небом, коливається туди й сюди приблизно на третину кутової секунди щороку. Це поставило її приблизно за десять світлових років; сучасне значення — 11,4. Приблизно в той самий час Томас Гендерсон і Фрідріх Струве повідомили про паралакси Альфи Центавра та Веги. Відстань до зір нарешті було виміряно.

Побачити це небо

Небо: Кенігсберг (Калінінград), 1 жовтня 1838 року: Лебідь над головою осіннього вечора.

Нептун знайдено там, де сказала математика

Уран постійно збивався зі свого передбаченого шляху, наче щось невидиме тягнуло його. У Парижі Урбен Левер’є обчислив, де це щось має бути, і надіслав положення Йоганну Галле в Берлінську обсерваторію. У ніч на 23 вересня 1846 року, у день, коли прийшов лист, Галле й студент Генріх д’Арре порівняли небо з новою картою зір і знайшли невідому «зорю» в межах градуса від передбачення. Це був Нептун. В Англії Джон Кауч Адамс зробив схоже обчислення, а Джеймс Чаллис у Кембриджі навіть записав планету того літа, не помітивши.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Берлін, Німеччина, 23 вересня 1846 року: Нептун у Водолії близько опівночі.

Перша фотографія зорі

Фотографії було ледве десять років, коли в ніч на 16–17 липня 1850 року фотограф Джон Адамс Віппл і Вільям Кренч Бонд, директор обсерваторії Гарвардського коледжу, навели 15-дюймовий Великий рефрактор на Вегу й експонували дагеротипну пластину близько 100 секунд. Результатом стала маленька цяточка, але це була перша зоря, крім Сонця, зафіксована на фотографії. За кілька десятиліть фотопластинки замінили око у вимірюванні неба: вони могли накопичувати слабке світло годинами й зберігали постійний запис.

Побачити це небо

Небо: Кембридж, Массачусетс, 16 липня 1850 року: Вега майже над головою.

Затемнення випробовує Ейнштейна

Загальна теорія відносності Ейнштейна передбачала, що тяжіння Сонця викривляє світло зір, яке проходить поблизу нього, — удвічі сильніше, ніж дозволяла фізика Ньютона. Єдиною нагодою побачити зорі поряд із Сонцем було повне затемнення. 29 травня 1919 року затемнене Сонце стояло перед яскравим скупченням Гіади в Тельці, і британські групи фотографували його з Собралі в Бразилії та з острова Принсіпі біля Західної Африки. Зорі виявилися зсунутими приблизно на те, що передбачав Ейнштейн. Коли результат оголосили того листопада, він майже за одну ніч став світовідомим.

Побачити це небо

Небо: Собраль, Бразилія, 29 травня 1919 року: повна фаза, Гіади навколо Сонця.

Габбл: інші галактики та Всесвіт, що розширюється

У жовтні 1923 року на пластинці «туманності» Андромеди, знятій 100-дюймовим телескопом Гукера на горі Вілсон, Едвін Габбл знайшов цефеїду — зорю, чий ритм яскравішання виказує її справжню яскравість, як відкрила Генрієтта Лівітт. Це довело, що Андромеда лежить далеко за межами Чумацького Шляху: вона — окрема галактика. 1929 року, поєднавши такі відстані зі швидкостями, виміряними Весто Слайфером, Габбл показав, що чим далі галактика, тим швидше вона віддаляється. Жорж Леметр прийшов до того самого результату 1927 року: Всесвіт розширюється.

Побачити це небо

Небо: гора Вілсон, Каліфорнія, 6 жовтня 1923 року: галактика Андромеди біля зеніту.

Клайд Томбо знаходить Плутон

В обсерваторії Лоуелла у Флагстаффі, Аризона, 24-річний Клайд Томбо місяцями порівнював пари фотопластинок, знятих із різницею в кілька днів, перемикаючись між ними в блінк-компараторі, щоб вловити будь-що, що рухалося. 18 лютого 1930 року на пластинках від 23 і 29 січня слабка цяточка в Близнятах стрибнула. Відкриття оголосили 13 березня, а 11-річна дівчинка з Оксфорда Венеція Берні запропонувала назву Плутон. 2006 року Міжнародний астрономічний союз перекласифікував його в карликову планету, один із багатьох крижаних світів пояса Койпера.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Флагстафф, Аризона, 23 січня 1930 року: Близнята, де ховався Плутон (він надто слабкий, щоб його видно).

«Супутник» відкриває космічну добу

4 жовтня 1957 року Радянський Союз запустив «Супутник-1» зі степу Казахстану, з місця, пізніше відомого як Байконур. Це була полірована металева куля діаметром 58 сантиметрів із чотирма довгими антенами, яка обліталася навколо Землі кожні 96 хвилин, пищачи на частотах, які міг упіймати будь-який радіоаматор. Люди по всьому світу виходили надвір у присмерк і на світанку, щоб побачити центральний ступінь ракети, який теж вийшов на орбіту й світився набагато яскравіше за маленький супутник. Через три з половиною роки Юрій Гагарін став першою людиною в космосі.

Побачити це небо

Небо: Байконур, Казахстан, 4 жовтня 1957 року: нічне небо в момент запуску.

Джоселін Белл знаходить пульсари

Джоселін Белл, 24-річна аспірантка в Кембриджі, допомогла натягти 2000 радіоантен через поле в Лордс-Бріджі, а потім читала їхні стрічки самописців — близько 30 метрів паперу на день. У серпні 1967 року вона помітила шматочок «сміття», що раз у раз повертався, а 28 листопада швидкий запис показав різкі імпульси з інтервалом 1,337 секунди. Вони надходили від нейтронної зорі — стислого зоряного ядра завбільшки з Сонце за масою, але лише близько 20 км у поперечнику, — яка обертається й змітає радіопроменем повз Землю, як маяк. Її науковий керівник розділив Нобелівську премію 1974 року; її пропустили.

Побачити це небо

Небо: Лордс-Брідж, Кембридж, Англія, 28 листопада 1967 року: Лисичка, домівка першого пульсара.

«Аполлон-11» сідає на Місяць

20 липня 1969 року о 20:17 UTC місячний модуль «Орел» сів у Морі Спокою з Нілом Армстронгом і Базом Олдріном на борту, а Майкл Коллінз кружляв угорі в «Колумбії». Приблизно через шість з половиною годин Армстронг ступив на поверхню. Двоє чоловіків провели надворі близько двох з половиною годин, розставили досліди — зокрема лазерний відбивач, від якого обсерваторії досі відбивають світло, щоб міряти відстань до Місяця з точністю до сантиметрів, — і привезли 21,5 кг каменів і пилу. У Г’юстоні була середина дня, і Місяць стояв на денному небі.

Побачити це небоВідкрити в 3DАтлас Місяця

Небо: Г’юстон, Техас, 20 липня 1969 року: денний Місяць у момент посадки.

«Вояджер-2» досягає Нептуна

Запущений 1977 року, «Вояджер-2» скористався рідкісним вишикуванням зовнішніх планет, щоб перелетіти від Юпітера до Сатурна, Урана й нарешті Нептуна. 25 серпня 1989 року, через дванадцять років після відльоту із Землі, він пройшов приблизно за 4950 км над вершинами хмар Нептуна. Він знайшов величезний шторм, Велику темну пляму, вітри понад 2000 км/год, шість нових супутників і темні шлейфи, що здіймалися з замерзлої поверхні Тритона. Відтоді жоден апарат не повертався до Урана чи Нептуна, тож майже все, що ми бачили з близька, походить із цього одного візиту.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Пасадена, Каліфорнія, 24 серпня 1989 року: Нептун у Стрільці, яким його було видно із Землі тієї ночі.

Космічний телескоп «Габбл»

Космічний шаттл «Дискавері» вивів космічний телескоп «Габбл» на орбіту 24 квітня 1990 року. Над розмиваючим повітрям його 2,4-метрове дзеркало мало давати різкі, як бритва, зображення, але перші знімки були розмиті: дзеркало відполірували дуже точно, але до неправильної форми, з відхиленням близько двох мікрометрів на краю. Астронавти встановили коригувальну оптику в грудні 1993 року. «Габбл» пізніше сфотографував Стовпи творіння, допоміг уточнити вік Всесвіту й у Глибокому полі Габбла 1995 року показав тисячі галактик у цяточці неба біля ручки Великого Воза.

Побачити це небо

Небо: Балтимор, Меріленд, 18 грудня 1995 року: Великий Віз поблизу Глибокого поля Габбла перед світанком у грудні 1995 року.

Планета навколо іншої сонцеподібної зорі

6 жовтня 1995 року Мішель Майор і Дідьє Кело з Женевського університету оголосили про планету, що обертається навколо 51 Пегаса, сонцеподібної зорі приблизно за 50 світлових років. Вони знайшли її в обсерваторії Верхнього Провансу у Франції за крихітним хитанням зорі, туди й сюди зі швидкістю близько 50 метрів на секунду. Планета стала шоком: приблизно вдвічі менш масивна за Юпітер, проте облітає свою зорю за 4,2 доби, набагато ближче, ніж Меркурій до Сонця. Планети знаходили навколо пульсара 1992 року, але ніколи навколо зорі, подібної до нашої. Нині відомо тисячі. Майор і Кело розділили Нобелівську премію з фізики 2019 року.

Побачити це небо

Небо: обсерваторія Верхнього Провансу, Франція, 6 жовтня 1995 року: Пегас увечері оголошення.

«Нові горизонти» пролітають повз Плутон

Після дев’яти з половиною років у космосі «Нові горизонти» NASA промайнули повз Плутон 14 липня 2015 року зі швидкістю близько 14 км/с на висоті приблизно 12 500 км над поверхнею. Світ, що був розмитою цяткою, став місцем: серцеподібна рівнина з азотного льоду під назвою рівнина Супутника (Sputnik Planitia), гори з водяного льоду заввишки кілька кілометрів, блакитна імла та великий супутник, Харон, з темно-червоним полюсом. Дані добиралися додому понад рік. На Новий рік 2019 апарат пролетів повз Аррокот, невелике двопелюсткове тіло ще далі в поясі Койпера.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Лорел, Меріленд, 13 липня 2015 року: Стрілець, де був Плутон, у ніч перед прольотом.

Перше зображення чорної діри

10 квітня 2019 року команда Телескопа горизонту подій показала розмите оранжеве кільце навколо темного центра: тінь чорної діри в галактиці M87, за 55 мільйонів світлових років і приблизно в 6,5 мільярда разів масивнішої за Сонце. Щоб побачити щось таке мале з такої відстані, радіотарілки від Гаваїв і Аризони до Чилі, Іспанії та Південного полюса спостерігали разом у квітні 2017 року, синхронізовані атомними годинниками в віртуальний телескоп завширшки з Землю. 2022 року команда оприлюднила зображення Стрільця A*, чорної діри в центрі нашої власної галактики.

Побачити це небо

Небо: Мауна-Кеа, Гаваї, 10 квітня 2017 року: M87 високо над Мауна-Кеа під час спостережень у квітні 2017 року.

Перші знімки Вебба

Космічний телескоп імені Джеймса Вебба, запущений на Різдво 2021 року, розгорнув своє 6,5-метрове дзеркало із золотим покриттям і сонцезахисний екран розміром із тенісний корт дорогою до своєї позиції за 1,5 мільйона км від Землі. 12 липня 2022 року з’явилися перші повнокольорові знімки: «Космічні скелі» туманності Кіль, Південна Кільцева туманність, група галактик Квінтет Стефана і, показане напередодні ввечері, глибоке поле, густо вкрите далекими галактиками. Вебб бачить переважно в інфрачервоному, тож його кольори перекладено зі світла, якого наші очі не вловлюють.

Побачити це небо

Небо: Сантьяго, Чилі, 12 липня 2022 року: туманність Кіль увечері оприлюднення.

Повна фаза над Північною Америкою

8 квітня 2024 року тінь Місяця промчала від тихоокеанського узбережжя Мексики через Техас і схід Сполучених Штатів до Канади. Уздовж смуги завширшки до близько 200 км день обернувся на глибокі сутінки на цілих чотири з половиною хвилини: з’явилася корона Сонця, рожеві протуберанці спалахнули на краю Місяця, а планети вийшли серед дня. Десятки мільйонів людей жили всередині смуги, а ще більше приїхало до неї. Наступне повне затемнення, видне з континентальних Сполучених Штатів, настане 23 серпня 2044 року.

Побачити це небоВідкрити в 3D

Небо: Даллас, Техас, 8 квітня 2024 року: повна фаза над Далласом.

Перший погляд обсерваторії Рубін

23 червня 2025 року обсерваторія Віри К. Рубін на Серро-Пачон у Чилі оприлюднила свої перші знімки: туманності Трифід і Лагуна, що сяють газом і пилом, та величезне поле галактик у скупченні Діви. Її перші пробні спостереження також виявили понад 2000 раніше невідомих астероїдів. Її 8,4-метровий телескоп і 3200-мегапіксельна камера, найбільша цифрова камера з будь-коли збудованих, призначені фотографувати все південне небо кожні кілька ночей упродовж десяти років: покадровий фільм про Всесвіт, що вловлює все, що рухається, мерехтить чи вибухає.

Побачити це небо

Небо: Серро-Пачон, Чилі, 23 червня 2025 року: туманності Лагуна і Трифід над головою тієї ночі.